Вистава “Між двох сил”

«Між двох сил» “курбасівці” охарактеризували як “старе кіно на дві дії з тапером (піаністом, який супроводжує своїм виконанням німе кіно – О.З.) і діалогами”. “Старим кіно” виставу можна назвати з двох причин. По-перше, на сцену час від часу проектувалися кадри чорно-білого старого кіно – військові дії, наступи, самотня панянка, що сидить у саду… Вони, як у калейдоскопі, змінювали один одного і ставали своєрідною паралеллю, яка пов’язує минуле (як-не-як дія вистави відбувається в одному з великих провінційних міст України на початку 1918 року) і сучасне, бо герої, попри зовнішній антураж тих часів, більш скидалися на сучасників глядачів, аніж на віддалених історією персонажів. По-друге, “Між двох сил” можна назвати старим новим кіно – двадцять років тому була перша прем’єра цієї вистави у репертуарі Театру ім. Леся Курбаса. Тож нова її прем’єра під керівництвом того ж таки режисера Володимира Кучинського, з одного боку, реінкарнація старої, з іншого – новий і цілком самодостатній твір мистецтва.

Лаконічний і водночас красномовний сценічний простір оформив Володимир Кауфман. А розігрувати драму, в якій поєднувався трагізм, історичний та особистісний, взялися актори Театру ім. Леся Курбаса. Деяким з них випало грати у межах однієї вистави дві цілком протилежні ролі. Так, Олег Стефан, до прикладу, грав Микиту Сліпченка – запеклого “вільного козака”, який готовий покласти власне життя у боротьбі за самостійність України, її мову, інтереси, а змінивши мундир, перетворювався на Подкопаєва – українофоба-більшовика, який топче портрет Шевченка і зневажає все, що має хоча б натяк на українськість… Та персонажі, яких грала одна й та ж людина, не ототожнювалися. Актори самі себе помножили надвоє, і вистава від цього лише виграла.

Події початку ХХ ст., описані у виставі, відбуваються в історичному просторі, сповненому бурхливих перипетій: змін влади, переворотів, революцій, громадянської війни. Уся ця буремність показана крізь зріз життя однієї родини, яка розділилася між ворогуючих таборів. Кожен з них бажав щастя своїй батьківщині, оновлення та волі, от тільки всі це бачили по-своєму: хтось – звільненою від чужинців, а хтось – від буржуазії та шовінізму. “Син – на батька, брат – на брата” – стає жорстокою реальністю. Протистояння національних і соціальних пріоритетів, особистісних та родинних – дві площини молота і наковальні, між якими опиняється головна героїня Софія Сліпченко (Наталія Пархоменко, в іншому складі – Мирослава Рачинська). І їй треба обирати, чи іти за ідеєю більшовизму, яка вбиває (у прямому значенні цього слова) її близьких, чи за родиною, зрадивши ідею, в яку вона вірить. Вибір “на межі” виявився їй не під силу, і вона обрала третій шлях – самогубство. Що це – смерть за ідею, якої не можеш зректися? Чи розуміння безвиході і власного безсилля, коли те, у що віриш, виявляється злом, схованим за красивою маскою? Відповідь залишається за кадром…

Драматичну і глибоку постановку “курбасівці” розіграли мов по нотах. Візуально легко, немов заграючи до публіки, вони поглиблювали зміст вистави внутрішнім психологізмом. Чого тільки вартий діалог Панаса (Андрія Козака) із Софією, коли він переконує її за будь-яку ціну врятувати батька… Чи завуальовані умовляння Софії Грінбергом (Олег Цьона) заплатити своїм тілом за життя батька…

Джерело: wz.lviv.ua

Джерело: lviv-online