Перший Український театр для дітей та юнацтва – Вистава “Пеппі Довгапанчоха”

Музична казка на 2 дії.

За казкою Астрід Ліндгрен.

Інсценізація О. Гапи

Музика Б. Раденка

Тривалість вистави – 1 год. 40 хв.

Постановку здійснено за однойменною повістю шведської дитячої письменниці Астрід Лінгрен, сторіччю від дня народження якої театр присвятив прем’єру музичної казки на дві дії в інсценізації заслуженої артистки України Ольги Гапи. Маленькі глядачі, які читали чи яким читали повість про Пеппі, звісно, одразу збагнули, що закони театральної умовності не дозволяють порівнювати оригінал із сценічною версією. Тому сприйняли виставу, як „гру на тему”, тим паче, що концептуально вона й задумувалася як інтерактивна гра із глядачами, де їх спонукують підказувати героям та розгадувати загадки. Натяк на гру містився і в художньому оформленні Дарії Зав’ялової: художниця використала мотив пазлів і в декораціях, і в костюмах. Щоправда, ця задумка так і не здобула, на жаль, далі свого розвитку як конструктивний елемент організації дії в просторі, обмежившись мінімумом застосування.

Образ ексцентричного рудокосого дівчиська Пеппі, що прибуває до бюргерського містечка й оселяється на віллі „Хованка” втілюють на сцені у чергу акторки Лариса Діденко й Олена Крилова із різним ступенем точності потрапляння в характер літературного персонажа. Ларисі Діденко доводиться докладати зусиль (і це викликає розуміння і повагу), аби долати притаманне їй амплуа лірично-романтичної героїні, щоб Пеппі сприймалася задерикувато-відважною й незалежною натурою. А Олені Криловій вдається із першого ж слова й жесту бути сприйнятою за Пеппі так, неначе вона народилася в цьому смішливому, винахідливому образі „найдужчої дівчинки на світі”, яка не боїться нікого й нічого і чия мама – янгол і зірка на небі, а тато – моряк, змитий із палуби штормовою хвилею, який за словами самої Пеппі, став королем острівних туземців.

Позбавлена батьківської опіки, Пеппі, однак, уміє дати собі раду у цьому світі: свій перший досвід соціалізацій у містечку вона здобуває завдяки знайомству і дружбі із Томмі (Олександр Трифонюк, Олександр Чешеров) та Анікою (Катерина Волівецька). Брат і сестра мешкають із бабусею Сетерген (н.а. України Христина Кедич, Тетяна Сторожук) поряд із віллою „Хованка”, де заповзялася на свій чудернацький лад господарювати Пеппі Довгапанчоха, дивуючи своїми специфічними бонтонними правилами не тільки маленьких приятелів, їхніх рідних, шкільних педагогів та дитячих психологів (Фрекен Розенблюм – Тетяна Максимюк, Олена Скляренко, Фру Лаура – Леся Шкап’як, Марія Самсонова), а й представників злочинного світу, якими у виставі постають директор цирку, де експлуатують дітей (заслужені артисти України Олександр Дейцев та Борис Тріус) та підневільна їм пара злочинців Карл (з.а. України Ольга Гапа, Дмитро Розуменко) та Блюм (Юрій Глущук, Ігор Гулюк).

До речі, саме дует Ольги Гапи і Юрія Глущука претендує на те, щоб бути особливо відзначеним (услід за роллю, виконаною Оленою Криловою) за характерний спосіб акторського існування на сцені. Одне слово, плакав за ними кастинг на ролі крадіїв для фільму „Один вдома”, ой плакав…

Заслуговує на схвалення і та переміна, що сталася за останній час із акторами, яким доводиться працювати у кордебалеті. Дзані (Богадана Бончук, Микола Данилюк, Юлія Кузмяк, Ірина Кулак, Ірина Кухарська, Любов Мовчан, Уляна Пастернак, Марія Станькевич) демонструють дедалі більшу злагодженість у танцях, що прибирають хореографічної виразності та естетичності. Так дається взнаки робота із трупою талановитого балетмейстера Нінель Збєрі, яка всією душею вболіває за те, аби актори, рухаючись у танку, виглядали професійно й викликали у глядача тільки позитивні емоції, а не бажання більш ніколи не приводити своїх чад до цього театру.

Окрасою вистави (ба навіть більше – однією із її основ) стали не тільки танці, а й пісні, що визначали характер кожного танцю. За музичне оформлення вистави слід віддати належне композиторові Борису Раденку. Рефрени пісень легко запам’ятовуються, тексти віршів не грішать примітивом і органічно становлять із музикою змістовну єдність. І коли б не по-українському ненормативні наголоси на простих і звичних словах, на яких чомусь раз-по-раз послизаються актори, дорікнути їм вартувало хіба би за невиразну дикцію. На щастя, ця халепа пісні оминула, адже для кожної черги обсади була записана своя фонограма, бездоганна й вичищена, із добрим балансом вокальних партій та інструментальної музики.

На конто режисера-дебютантки Юлії Раденко окрім грамотних розводів та вибудов мізансцен, належить зарахувати й акцентування на зерні драматургічного конфлікту (як заведено в казці, добро неодмінно долає підступне зло) і вдалому розкручуванні пружини інтриги, яке примушує дітлахів дивитися виставу із неослабною увагою. Винагородою їм стає не тільки відкрита таємниця важезної жовтої валізи, яку найдужча в світі дівчинка із рудим ластовинням на личку, розтріпаними кісками та неоднаковими панчохами (це – щоб знати на яку ногу правильно вдягати лівий і правий черевики!) піднімала завиграшки, а й зворушливе шоу із веселкових мильних бульбашок та повітряних кульок (ось що становило скарб Пеппі!). У фіналі ці символи щасливого дитинства обрушуються у глядний зал на превелике захоплення дітвори, яка й не підозрює, що впродовж вистави актори також бавляться, але про своє театральне й наболіле: так алюзивно сприймався протест пригноблених маленьких артистів проти директора цирку, і чого вартим був дотепний каламбур із складним повним іменем Пеппілотти, в якому Олександр Дейцев спромігся вимовити кодове для цього театру словосполучення „Роман Віктюк”!

Огляд від zik.com.ua

Джерело: lviv-online